Activities
Коло культур
Пограй з друзями. Кожен з вас має обрати країну, яку він чи вона представлятиме. Дізнайся більше про культуру цієї країни. Їжа, одяг чи картинки можу...
Мова доброти
В одному з розділів Мар’ям ображав хлопчик у бібліотеці. Вона була дуже засмученою та страждала від цих слів. Уяви, що ти зустрічаєш Мар’ям в бібліот...
Сміливцям, котрі обралилюбов
понад страх
Мар’ям
Я — Мар’ям. Мені дев’ять років. Уже два місяці ми живемо у великому чужому місті. Тут зовсім інше життя — не схоже на те, до якого ми звикли. Однак удень я допомагаю мамі, а вечорами граю на танбурі. І це нагадує мені про нашу справжню домівку.
Зараз ми мешкаємо в маленькій однокімнатній квартирці. Ми — це тато, мама, двоє моїх старших братів, я і маленька дитинка всередині мами. Невдовзі до нас іще приїдуть дядько й бабуся. Я не знаю, коли це — невдовзі. Як тільки зможуть виїхати з нашої країни. Брати кажуть, що це їм обов’язково вдасться. Батьки мовчать. А я просто чекаю. Я дуже скучила за бабусею і дядьком. І за іншими — родичами, друзями. Але вони до нас не приїдуть. Принаймні зараз.
У моїй країні війна. Я не знаю, яка вона. Мама не дозволяє мені дивитися телевізор, і я її не бачила. Коли ми їхали з нашого міста, там не було війни. Там було красиво й спокійно, і майже в кожному вікні горіло світло. Ми ходили до школи, а після уроків брати поспішали на крикет. До нашої оселі часто приходили гості — будинок був просторим і гостинним. Бабуся й мама готували смачну їжу, потім усі їли й сміялися, і розмовляли дуже голосно. Часом співали.
Тепер від нашого міста нічого не залишилося. Так каже тато. А мама не каже нічого. Мама взагалі здебільшого мовчить, день у день. Ось уже кілька місяців. Або навіть більше, я не можу пригадати. Але пам’ятаю, що колись вона багато сміялася і співала, і читала нам книжки перед сном. А тепер ходить тихо, ніби боїться, що хтось чужий підслухає її кроки.
Та коли ми лягаємо спати, вона цілує кожного з нас у чоло й наказує нічого не боятися.
Лялька
Коли всі ранкові справи зроблено, я сідаю коло вікна й довго в нього дивлюся. Відколи ми приїхали, майже щотижня періщить дощ. Тоді люди, що ходять зі своїми собаками, ховаються під парасолі й дуже поспішають. Вони нікого не бояться й не озираються з острахом. Іноді вони здаються трохи роздратованими, але я не можу збагнути чому. У моїй країні люди радіють дощу.
Деколи мовчки дивлюся на цих людей, на їхні парасолі і їхніх собак, і на краплі води на склі. А деколи пошепки розказую Зері про все, що бачу. Зера — моя улюблена лялька. Вона маленька й пошита із клаптиків тканини, та все одно найкраща з усіх. Її подарував мені дядько Камаль, ще коли ми жили вдома.
Узагалі-то, дядьки майже нічого не тямлять у ляльках, а ось дядько Камаль завжди знає, що мені сподобається найдужче. У нашому домі було багато ляльок та інших іграшок. Та коли ми їхали, мама сказала, що я можу взяти із собою лише одну. Одну ляльку й одну книжку. Я вибрала Зеру. І альбом із фотографіями. Книжок я не взяла. Зате прихопила танбур.
Часом я подумки повертаюся до своєї кімнати, сідаю на теплий строкатий килим і гортаю улюблені книжки — сторінку за сторінкою. Я заплющую очі й уявляю собі малюнки звідтіля — бурого ведмедика з добрими чорними очиськами, кумедну курку з жовтавими курчатами, велику пантеру й маму з малям у саду.
Я розповідаю Зері про те, якою була моя кімната, коли ми жили у своєму місті. Коли моє місто ще було. Я не хочу, щоби вона забула. І сама не хочу забувати теж.
Школа
Сьогодні за вечерею тато сказав, що влаштував нас із братами до школи. Брати зраділи — їм набридло сидіти вдома, а ще вони дуже хочуть знову грати у крикет.
А мені лячно. Я розповіла про це Зері, але не сказала батькам. Не хотіла засмучувати маму. Її живіт тепер такий великий і круглий… І хтось крихітний там усередині притуляє до нього ручки й ніжки, і на животі напинаються маленькі горбики. То малюк хоче хутчіш із нами привітатися. Коли він народиться, йому дуже сподобається в маминих обіймах, я знаю. Шкода, що бабуся й досі не приїхала. Її обійми пухкі й теплі, наче ковдра.
Гадаю, якби бабуся була тут, я б не так боялась іти до школи. Бабуся ніколи не ходила до школи, хоч і дуже хотіла. Тому мама закінчила і школу, і університет. Мама — надзвичайно розумна. Вона навіть писала дисертацію — тоді, коли познайомилася з татом. Згодом у них народилися ми. Мама завжди сміялася, кажучи, що ми — три її найкращі дисертації. Це траплялося тоді, коли ми жили вдома й мама вміла сміятися.
А от бабуся завжди вміла зробити так, що всі довкола хотіли вчитися. Коли ми жили вдома, я теж дуже хотіла нарешті піти до школи. А тут уже не хочу — боюся. У школі буде багато чужих людей і незрозуміла мова. Але тато каже, що я скоро навчуся тієї мови. А брати кажуть, що я виросту такою ж розумною, як мама.
Мама нічого не каже, тільки обіймає мою голову й багато разів цілує у волосся. А мені так хочеться, щоби вона знову навчилася сміятися…