Activities
Емоції Поллі
Уяви, що ти – Поллі. Які почуття ти відчуваєш у кожній частині історії? Запиши ці емоції та обговори їх з друзями.
Кемпінг
В останньому розділі історії, Поллі йде в похід. Пограй з друзями або братами чи сестрами у похід в приміщенні. Зробіть намет зі стільців, подушок та...
КАШОПСУВАТЕЛĖ
Вітаю. Мене звати Полінка. Узагалі-то я мамина й татова, але зараз бабусина й дідусева, тому що мене привезли на кілька днів пожити до них у село. Тут, за містом, добре й чисте повітря. Матуся пояснила, що мені таке повітря дуже корисне. А я думаю, що мені все корисне, що добре. Особливо в моєму віці. У мене вік — без одного пальчика долоня років!
Спочатку мені було цікаво. Я вдивлялася в повітря й намагалася побачити, чим же воно чистіше й добріше, ніж у місті. І не те щоб я не побачила різниці. Я взагалі не побачила повітря! Як можна сказати на щось «чисте» чи «добре», якщо його не видно? І чи буває повітря «зле»? Дорослі такого навигадують, що й не зрозумієш.
Я про повітря і про дорослих думала, думала... Потім іще думала й думала. А потім не думала. Бо ж у селі цікаво. Можна побігати в садку, побавитися із собачкою. Виявилось, що собака зовсім не вміє грати в ляльки. Зате весь час хоче їх гризти. «Хто ж так, — запитую важливо, — грається в ляльки?» Бабуся мені пояснила, що собака ще маленький і тому не все розуміє. Йому лише рік. Сперечатись я не хочу, адже бабуся доросла, проте, думаю, що вона таки помиляється. Собака більший від мене, йому аж ніяк не може бути лише рік!
Ще бабуся наказала дідусеві, щоб він мене навчав доброго й корисного. Мені це не сподобалось. Каша, якщо її уважно роздивитись, корисна, але не смачна! Тому вчитися корисного мені зовсім не хотілося. Аж ніскільки зовсім!
Та дідусь молодець! Знаєте який? Дуже! Він гучно і сміливо сказав бабусі Ларисі, що його святий дідівський обов’язок учити онуку поганого та шкідливого. А доброго й корисного нехай навчають батьки. Мені відповідь дідуся дуже сподобалась. Бо поганого та шкідливого я нічого робити не вмію. Я враз перестала гасати туди-сюди. І колами теж перестала бігати. Сіла біля дідуся й стала чекати, коли ж він візьметься за свій дідівський обов’язок.
— Чому ти не граєшся? — запитав дідусь аж через ду-ууже довго. Я вже й утомилася сидіти.
— Чекаю, коли ти навчатимеш поганого, — відповідаю. — Я вже зранку тут, а ще нічого шкідливого робити не вмію… Біда…
Бабуся сердито глянула на дідуся. Певно, щоб йому стало соромно. Мені таке докоряння сподобалося. Я теж зробила на обличчі «сердито». А дідусь у відповідь засміявся. Ще й сказав, що відчувається рідна кровинка. Я здивувалася. Кровинка — це коли поранишся. Я подивилась на дідусеві долоні, потім на свої. На його руках не було кровинки, а на моїх пальчиках — лише давні подряпини. Що ж, то він, мабуть, таке мовив, бо дорослий. Дорослі часто кажуть казна-що.
— Ти кашу любиш? — пошепки запитав дідусь.
— Ні, — чесно відповіла я. Теж пошепки. Навіщо так тихо — сама не розумію. Хай би та каша знала, як я до неї ставлюся.
— Я навчу тебе псувати кашу! — пообіцяв дідусь.
Мені такий початок навчання шкідливого дуже сподобався. Дідусь одразу взявся за головне, а не за що попало. Я навіть у долоні заплескала. Бабуся каже, що я худа і що відгодує мене кашками. Тож із першого дня навчитися їх псувати — це велика удача!
Ми прокралися на кухню. Перед тим довелося ловити мить, коли бабуся вийде звідти. Ніякої «миті» ми не піймали, тож зайшли на кухню з «нічим». Самі. На плиті варилася каша. Діда зняв кришку з каструлі й зазирнув досередини.
— Ось де зло готується!
Я теж захотіла на власні очі побачити зло.
Дідусь підняв мене на руки. У каструлі все кипіло й булькало. Зверху каші підіймалася піна з бульбашками.
— Нічого, — кажу кашці, — ми з дідусем тебе зіпсуємо. Знатимеш, як булькати!
Дідусь пояснив, що в такій важливій справі головне — знайти інгр… ін… ти. Складне слово треба знайти. Не запам’ятала. Якщо згадаю, то потім вам його назову. Якщо зрозумілою мовою пояснити, не по-дорослому, то треба знайти потрібне «щось». І ще треба відвертати увагу головної кашиної захисниці. Тобто бабусі.
Дідусь заходився ритися на полицях.
— Де ж вони поділися? — весь час питав дідусь. — Де вона їх ховає?
Я теж узялася шукати скрізь, куди могла дотягнутися зі свого зросту. Навіть лягла на долівку й заглянула під шафки. Ніяких «інг…» і взагалі нічого там не було.
— О! — зрадів дідусь. — Знайшов!
Я скочила на ноги, але крім порожніх мисок у дідусевих руках нічого не встигла побачити. Бо дістала важливотаємне завдання.
— Пильнуй, щоб нас бабуся не спіймала, — знову пошепки заговорив дідусь, — доки я всього потрібного для псування каші не наберу.
Я ледь-ледь прочинила двері з кухні, щоб пристерігати крізь щілинку. Бабусі ніде не було видно. Лише кішечка Софа вилизувалася. Вона ніяк не могла завадити нашій шкоді. Дідусь за моєю спиною без перешкод шарудів, набираючи до мисок «потрібності».
Коли бабуся повернулася в кухню, нас там уже не було. Ми з дідусем устигли втекти до гаража. Там за допомогою лещат ми накололи волоських горіхів: дідусь робив лещатами «хрусь», а я ловила горішок у підставлені долоні. Коли цілі горіхи закінчилися, ми взялися виколупувати зерня зі шкаралупи. Я хотіла хоч трохи їх поїсти, та дідусь заборонив. Пояснив, що так може не вистачити «потрібностей» для псування каші. Довелося терпіти. Ще ми помили родзинки й курагу. Курага — це абрикоска, тільки зморщена. Щоб ви знали. А родзинки відразу зморщеними вродилися, ще з пакунка.
Дідусь був задоволений. Сказав мені, що все потрібне для псування каші в нас є. Ще похвалився, що ми з ним найкращі кашопсувателі у світі! Такі ми молодці, щоб ви знали. Я нами аж запишалася. Залишилось дочекатися того, що потрібно псувати.