Activities
Озвучка персонажу
Знайди діалоги в історії. Спробуй прочитати їх, змінюючи голоси. Яким голосом говорить дідусь? А як щодо Лисички?
Напів-тварина
Пограй з друзями. Візьміть кілька папірців, складіть їх навпіл. Ти не маєш бачити іншу половину, поки весь малюнок не буде готовий. Хай один із вас н...
Дідусям та бабусям. Моїм і всім.
Класно бути лисицею!
Добре пам’ятаю день, коли дідусь сказав, що я — лисиця. Мені саме виповнилося п’ять. Тоді розтанув перший сніг і наша вулиця перетворилася на довжелезний басейн. Бабуся навіть не виходила з хати і плела намисто, а ми з дідом і Меркурієм, нашим собакою, зачинилися на веранді й лагодили старі телевізори.
Мабуть, треба вам трохи розказати про мого діда. Він був людиною, яка все про все знає наперед. Наприклад, він завжди наперед знав, що піде дощ — тоді, коли про це не здогадувався ніхто, навіть синоптики. Він завжди знав, який гриб їстівний, а який отруйний — навіть до того, як його хтось скуштував. Він також знав назви всіх рослин і птахів. А ще він знав, як поводитися з дітьми, і навчив цього бабусю. Одного разу я почула, як він їй казав: «На цю дитину кричати не можна. Бувають діти, на яких деколи не гріх і прикрикнути, а на цю — не можна». Я тоді дуже здивувалась, але з дідом погодилась.
На веранді стояли п’ять розібраних телевізорів, які дід по черзі ремонтував, а потім ламав, щоб знову полагодити. Вони були такі старі, що їх уже можна було показувати в музеї, і якби дідусь надумав їх продати, ми, певно, купили б мені літак, корабель і невеличкий скейт. Але дідусь каже, що можливість ремонтувати цю техніку для нього дорожча за всі кораблі й літаки світу. Я не знаю, скільки коштують літаки, тому, може, воно й так.
Того дня дідусь, як завжди, возився з одним із телевізорів, а я чухала за вухом Меркурія і роздивлялася картину на стіні веранди — то була Оленка з казки, яка сумувала за кимось, сидячи на березі річки. Мабуть, за своїм хлопцем. Дівчата завжди сумують за хлопцями. Дідусь розповів, що Оленка деколи підморгує йому з картини, тому я щодня подовгу на неї дивлюсь і чекаю, що вона підморгне й мені, але поки все марно. Може, вона підморгує тільки дідові?
— Слухай, діду. Давно хотіла тебе спитати… — почала якомога байдуже я. — А де мої мама й тато? Тобто в усіх же десь є мама й тато, правильно? Навіть якщо вони десь далеко.
— Правильно, — сказав дід і всміхнувся так, наче від самого початку знав, про що я спитаю.
— То де мої?
— Я знав, що колись доведеться тобі розказати. Сідай.
Тоді я вперше почула історію про те, звідки взялась. Дідусь не знав, де мої батьки, бо знайшов мене в лісі біля лисячої нори майже п’ять років тому. Він забрав мене, щоб я не замерзла, бо тоді була зима. Він сказав, що спочатку я більше походила на лисицю, ніж на дитину, але з часом вилюдніла. Хоча так і залишилася руда і дика.
Весь наступний день я крутилася перед дзеркалом, роздивляючись ніс, волосся, руки й очі. Усе сходилось! Я таки була лисиця! Принаймні це пояснювало, чому я чую запах бабусиної юшки навіть знадвору і чому перед сном завжди згортаю ковдру так, щоб утворилася нора.
Бути лисицею мені дуже сподобалось. Відтепер ми з Меркурієм улаштовували змагання, хто швидше за запахом знайде ковбасу і варення, а дід нагороджував нас різними деталями від телевізорів. А якось, прокинувшись, я побачила поряд із собою, на подушці, справжній лисячий хвіст! Я хотіла його впіймати, але він хутко щез. Може, уві сні я цілком перекидаюся на лисицю? Оце було б круто!
З друзями буває непросто
За тиждень почалися снігопади, які передбачав дідусь. Щоб не нудьгувати, ми з бабусею влаштовували покази мод: ходили хатою в її сукнях, а дідусь фотографував нас на старий фотоапарат.
Пізніше я зібрала з тих знімків цілий альбом.
На одній світлині ми з бабусею в довгих вишитих сорочках чухаємо пузо щасливому Меркурію, а на іншій — я в жовтій бальній сукні сиджу на дідовій веранді та слухаю радіо з антеною.
Насправді радіо було вимкнене, але коли я дивлюсь на цей знімок, то уявляю, що з приймача лунає моя улюблена французька пісня.
На одну з фотографій навіть потрапив дідусь! На ній він за кермом свого червоного «Запорожця», а я поряд, на передньому сидінні. Дідусь, як завжди, усміхається, а я гладжу біле приблудне кошеня.
Якось сусідка Віка, старша від мене на півтора року, спитала, як це воно — жити без мами й тата.
— Не знаю. Наче нормально.
— І що, зовсім не сумно?
Я замислилась. Якби дідусь із бабусею кудись надовго поїхали, мені, мабуть, стало б сумно. Я вже сумувала багато разів. Коли Меркурій погриз мою флешку з музикою… І коли захворіла тітка Оля, яка продавала нам з дідом молоко й сметану. Замість неї тоді прийшла інша жінка, із сильно нафарбованими очима. Це було дуже сумно, бо вона зовсім не всміхалась і її молоко швидко скисало. Але ніколи не сумувала через маму й тата.
Деколи я уявляю собі, що з нами живуть жінка з рудим, як у мене, волоссям і високий чоловік з вусами і що вони — мої батьки. Потім уявляю, як по черзі граю в шахи з дідом і татом. І як ми втрьох із бабусею й мамою позуємо влітку в нашому саду серед білих півоній. Це могло б бути досить весело… але так, як є, мене теж улаштовує.
— Наче не сумно, — урешті-решт відповіла я. — Дідусь і бабуся — це як мама й тато, тільки старші.