Activities
Передай послання
Зіграй у цю гру з друзями. Кожен із вас бере аркуш паперу і ручку. Станьте в колону та покладіть кожен свій аркуш на спину гравцю, що стоїть перед ва...
Домкова версія подій
Домко — дух, що охороняє сім'ю Марк'яна. Він розділив із хлопчиком усі пригоди в Роденії. Перекажи початок історії від його особи.
Розділ перший
Різдвяний лелека
і таємничий нічний гість
Цок-чалап, цок-чалап, цок-чалап…
Хтось хутко процокчалапав через кімнату — від вікна до книжкової шафи. Звуки в нічній тиші пролунали такі, ніби в м’яких підошвах капців маленькі металеві підківки приховані. Скрипнули скляні дверцята. Щось стукнуло, брязнуло, хрипко дзеленькнув рудий керамічний дзвіночок із зображенням замку Любарта, що стоїть на верхній полиці, перед щільною шеренгою грубезних фоліантів, зашарудів папір. І кому це ні сіло ні впало отак-от просто посеред ночі заманулося дідусеві книжки читати?
Маркіян обережно визирнув із-під ковдри. З-за притрушеної снігом горобини у привідчинену кватирку зазирало кругле, ніби чимось здивоване, око місяця, а на срібній місячній доріжці в кімнаті ворушилася хитка видовжена тінь. Вона падала від високої постаті в просторому, аж до п’ят, білому одязі, схожому на тогу стародавніх римлян. Але ж це не Рим, а Оконське. І не давній, а дуже навіть сучасний.
Хто ж він, цей римлянин? Може, примара? Але ж усім відомо, що примари не відкидають тіні, а від цього приблуди в білій тозі он яка на підлозі гойдається. Та й не човгають привиди своїми безтілесними ногами, і не цокчалапають.
Цікаво, що ж то за взувачка, що видає такі дивні звуки? Маркіян прикипів поглядом до підлоги, але ні черевиків, ні валянків, ні навіть хатніх капців там не побачив — у поліровану круглу ніжку старої книжкової шафи вперлися тонкі пальці з гострими, рудувато-жовтими, трохи підігнутими, ніби давно не стриженими, нігтями, що ледь виднілися з-під широкого подолу. Отже, цей нетерплячий книгоман прийшов у кімнату босоніж…
— Нічогенька собі екіпіровочка… Балахонистий прикид із каптуром, педикюрчик на цокалках… Ну просто супер! — іронічно прошепотів Маркіян і ще раз поглянув на босоногу постать прибульця, який уперто шукав щось на книжковій полиці.
Шепіт був такий тихий, що ледь долинув від Маркіянових вуст до вух. Але постать здригнулася, хитнулася, повільно повернула до Маркіяна бліде обличчя. Промінь посріблив чіткі, наче витесані з білого каменю вилиці, запалі щоки, довгий рівний ніс, випнуте вперед вольове підборіддя, міцно стиснуті губи, густі брови, чи то сердиті, чи сумовиті безвії очі. На мить погляди Маркіяна й таємничого нічного гостя зустрілися.
— Це сон, авжеж, сон! Мені просто сниться! — Маркіян боляче вщипнув себе за руку, потім за носа, а тоді щосили смикнув за обидва вуха.
Але видиво не зникало. Незнайомець ще раз пронизав його поглядом, підвів бліде обличчя догори, глянув на місяць за вікном і повільно рушив місячною доріжкою.
Цок-чалап, цок-чалап, цок-чалап…
Жах пронизав Маркіяна з голови до п’ят. Він пірнув під ковдру. Серце закалатало так, що, здавалося, ось-ось із грудей вискочить. Але кроки процокчалапали до вікна і стихли. Коли він знову визирнув з-під ковдри, у кімнаті не було нікого. Тільки відчинені дверцята книжкової шафи ще тихо погойдувалися й місячний промінь то зникав, то знову зблискував на гофрованому склі в такт отому ритмічному погойдуванню.
Маркіян обережно, щоб не розбудити Ярка, підвівся з ліжка й кинувся до розмальованого ласицями вікна. Дерева і кущі в саду — наче облиті місячним сяйвом зачаровані істоти, що присіли на снігу в різних позах, а над ними — великий птах із розпростертими крильми. Ось ті білі крила злилися зі снігом, що враз посипав як із рукава, і тільки їхні краї, обрамлені чорним пір’ям, ще виднілися крізь завірюху.
Лелека? Лелека над садком у січневу морозяну ніч?! Але ж такого бути не може! Не може, бо… Бо не може!
— Не може такого бути! Не може — та й годі! — Бабуся в сусідній кімнаті ніби підтвердила Маркіянові думки. — Або тобі, Даниле, привиділося, або ти сам полелечився! Третю ніч усе лелекаєш і лелекаєш.
— Та я ж тихенько… Та я ж... — виправдовувався дідусь.
— Не тихенькай мені! Сивий як лунь, а й досі наче дитина мала. Усеньку весну й літо свого Лелька виглядав. Але ж узимку… Та від сотворіння світу такого не було, щоб яка пташка з ірію перед Різдвом повернулася! З якого б це дива вона на наші морози летіла?! У таку погоду навіть ворони дзьобаків із гнізда не висовують. Ох, горе ти моє! І ніякого бузька я не бачила.
— Може, погано дивилася. Кажу ж тобі, він щойно тут був: покружляв, покружляв над нашою хатою, по тому зупинився он там, над комином, завис отак-о на одному місці, а тоді повернувся й полетів прямісінько на озеро.
— А може, то качур?
— Лелека!
— А мо’, лебідь?
— Кажу ж, лелека!
— Немає лелеки на Оконському! Білих лебедів-шипунів я бачила вчора на озері, крячок теж більше десятка, а бузьки… Нащо їм Оконське? Вони ж не плавають. Та й звідки тому лелеці взимку взятися? А якби й узявся, то чого ти вбив собі у свою сиву голову, що то Лелько? Із позаторішньої осені його гніздо на хаті чипить порожняком. Ідемо спати, Данику, не розводь посеред ночі антимонію.
Данику… Антимонію… Маркіян усміхнувся. За стіною заскрипіли старі пружини, почулося дідусеве зітхання. Еге ж, лягти в постіль і спати — це не одне й те саме. Ой попозітхає ще Данило Андрійович до ранку, ой пополітає в думках разом із тим дивним лелекою, що несподівано об’явився в селі перед самим Різдвом!
Маркіянові кортіло хутчіше сказати дідусеві, щоб той не сумнівався — не привиділося йому, бо й онук також щойно бачив лелеку над снігами. І то ще не єдина загадка цієї ясної місячної ночі. Хтось щойно цокчалапав кімнатою й порпався серед дідусевих книжок. Дверцята шафи й досі відчинені. Але треба дочекатися ранку, а тоді вже вони все обговорять.