Activities
Ехо
Міфологічні істоти, такі як Мавка з “Лісової пісні”, часто звучать як ехо. Пограй з другом на дворі. Станьте на відстані один від одного. Хай один з ...
Хвостики
Мавка — це створіння з української міфології. Її можна побачити влітку, на Івана Купала. Візьми пару друзів. Кожен з вас має мати “хвіст” зроблений з...
Леся Українка прожила недовге і складне, але прекрасне життя — і залишила нащадкам вірші і драми, які є найвищим здобутком української поезїі. Леся Українка посідає гідне місце серед великих Гомера і Данте, Шекспіра і Ґете. Її твори пронизані прагненням справедливості, глибокою ніжністю і чистотою, невичерпною любов᾽ю до людей і життя.
Згідно з новою програмою Міністерства освіти і науки України
ŹĞÑćĄĚ TŵēŲ TŵēĄĞ!1
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
* * *
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
* * *
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.
Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.
* * *
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, —
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!
МРІЇ
У дитячS любS роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вSк лицарства.
ТSльки дивно, що не принци,
Таємницею укритS,
Не вродливS королSвни
Розум мSй очарували.
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможцSв,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: «Здайся!»
Погляд мSй спускався нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землS прибитий списом,
Говорив: «Убий, не здамся!»
Не здававсь менS величним
Той завзятий, пишний лицар,
Що красуню непокSрну
Взяв оружною рукою.
ТSльки серце чарувала
Бранки смSлива вSдповSдь:
«Ти мене убити можеш,
Ěле жити не примусиш!»
Роки любSї, дитячS,
Як веснянS води, зникли,
Але гомSн вод весняних
Не забудеться повік.
ВSн, було, менS лунає
У безсоннS довгS ночS
Ė єднається так дивно
З вSзерунками гарячки:
МрSє стеля надо мною,
Мов готичнеє склепSння,
А гSлки квSток сплелися
На вSкнS, неначе ґрати.
Од вSкна до мене в хату
Червонясте свSтло впало, —
Чи то вуличнеє свSтло,
Чи то полиски пожежS?
Що се так шумить невпинно?
НавSсний, безладний гомSн!
Чи в кровS гарячка грає,
Чи вSйна лютує в мSстS?
Чи се лютий бSль у мене
Тихий стогSн вириває,
Чи то стогне бранець-лицар,
Знемагаючи на рани:
«Хто живий у сьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зSйди на вежу,
Подивись на бойовисько!
Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще в’ється
Корогва хрещата наша?
Коли нS, — зSрву завої!
Хай джерелом кров поллється,
Будь проклята кров ледача,
Не за рSдний край пролита!
НS, я чую наше гасло!
Ось воно все голоснSше…
Зав’яжSть тSснSше рани,
Шкода кров губити марне!..»
Так дитячS мрSї грали
МSж примарами гарячки.
А тепер? — гарячка зникла,
Але мрSї не зникають.
Ė не раз менS здається,
Що сиджу я у полонS
Ė закута у кайдани
Невидимою рукою,
Що в руцS у мене зброя
Неполамана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають менS кайдани.
Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчувається здалека
Дикий гомSн з бойовиська.
Так S хочеться гукнути,
Наче лицар мрSй дитячиí:
«Хто живий? ЗSйди на вежу,
Подивися наоколо!
Подивись, чи в полS видко
Нашу чесну короговку?
Коли нS, не хочу жити,
Хай менS вSдкриють жили,
Хай джерелом кров поллється,
Згину я вSд згуби кровS.
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!..»
* * *
Уста говорять: «Він навіки згинув!»
А серце каже: «Ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б’ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,
Чи хто мені стискає дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться,
Чи поцілунок на устах озветься,
Струна бринить лагідною луною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи я спущусь в безодні мрій таємні,
Де постаті леліють ясні й темні,
Незнані й знані, і наводять чари,
І душу опановують примари,
А голос твій бринить, співа з журбою: