Activités
Страх на замку
Усі тваринки із цієї книги мали певні страхи. А чого боїшся ти? Намалюй свій страх. Потім намалюй довкола нього клітку, а поряд домалюй охоронця. Нас...
Спіймай темряву
Знайди хоча б 3 партнери для гри. Грайте у неї в темній кімнаті або уявіть, що у кімнаті темно. Перший гравець має заплющити очі й сказати: "Раз, два...
ВІД АВТОРКИ
Якщо ви розгорнули цю книжку, то маєте на це вагомі причини: можливо, хочете розважитись і від душі пореготати, а можливо — стати хоробриком і навчитися долати страхи. Скажу по секрету, у самих Горішкових Плавнях було багато охочих почитати цю книжку. Одного разу черга була такою довжелезною, що закрутилася, наче величезний равлик!
Отож, любі мої, Горішкові Плавні — то особливе лісове містечко, в якому ростуть найсмачніші у світі волоські та лісові горіхи. Мешканці дуже оберігають свої ласощі від затоплень, та коли річка виходить із берегів — часом і горішникам стає непереливки. У такі мокрі часи на Горіхову фабрику з усіх усюд привозять усілякі екзотичні горіхи. З-поміж них є арахіс, кеш’ю, фісташки, мигдаль, кедрові горішки і навіть бразильські та кокосові горіхи! Уявіть лишень, скільки смакоти можна з них зготувати!
Одне слово, у містечку завжди кипить робота. Дорослі щось творять, діти — часом витворяють... І в кожного неодмінно є якась таємниця, яка розкриватиметься перед вами сторінка за сторінкою. А ще після кожної історії ви зможете зазирнути до Совиної Порадні. Ох, порад там — хоч греблю гати! Стане на всіх. Це я вам обіцяю.
І наостанок скажу правду, як же я наважилася написати цю книжку. Чесно кажучи, я дуже хвилювалася. Часом боялася зробити щось не так. (Гадаю, ви теж мали подібне відчуття, коли починали щось нове, еге ж?..) І знаєте, хто допоміг мені подолати цей страх? Совочка Крапочка, яка розповіла свою неймовірну історію хоробрості.
Потім вона познайомила мене зі своїми друзями:
• єдинорогом Тарасиком, який боявся йти до школи,
• мишкою Льолею, яка боялася темряви,
• кенгурятком Кіко, який боявся, що батьки його більше не люблять,
• білочкою Мартою, яка боялася висоти,
• білченям Ромчиком, який боявся вогню,
• зайченям Мирком, який боявся лікарів,
• та вовчиком Буцем, який понад усе боявся осоромитися.
І, скажу я вам, ця компанія припала мені до душі. Ми так насміялися й наплакалися, що я вже чекаю найпершої нагоди, щоб знову з ними зустрітися. Можливо, на сторінках наступної книжки.
Катерина Єгорушкіна
ПЕРШЕ ВЕРЕСНЯ В ЖИТТІ ЄДИНОРОГА
Перехід із Круглого садочка до Трикутної школи може здатися звичайною справою. Але не тоді, коли йдеш на рік раніше й мусиш попрощатися зі своїми друзями. І зовсім не тоді, коли ти єдиноріг, який народився в сім’ї звичайних коней. Мама — гніда, працює вихователькою в садочку, тато — білий і блакитноокий, займається туристичним бізнесом. Така собі сім’я. І тут — овва! — народився коник Тарасик, який за кілька місяців виявився єдинорогом. Білий, з брунатними плямками й зеленими очима. До яких лишень лікарів батьки не зверталися, аби вилікували ту дивну гулю, яка ще й свербіла! Якими мазями не мастили... А ріг нікуди не зникав. Ріс та й ріс потихеньку разом із Тарасиком. Врешті-решт батькам довелося змиритися, а лікарям визнати цей випадок варіантом норми.
***
Тато якось на горищі стайні знайшов старі світлини, й серед них натрапив на фото його прадіда: гордовитий, розкішно вбраний і з рогом на голові. Щоправда, світлина була такою старою, аж важко було розгледіти, чи справжнім був ріг, чи поролоновим. Хтозна, може, то був просто карнавальний костюм, бо прадід грав роль придворного єдинорога?..
Хай там як, Тарасик раніше тим не переймався. Та й у садочку проблем із рогом не було. Лиш одного разу, поки він роззувався, хтось із групи повісив на рога своє пальто. Єдиноріг підвів погляд і від несподіванки мало не гепнувся! «Кепські жарти, — сказала тоді мама-вихователька. — Зовсім не смішно!» Відтоді ніхто в садочку його не зачіпав.
Зовсім інша річ — школа. Замість мами-виховательки — чужа вчителька, й діти в класі не всі знайомі... Хтозна, як вони поставляться до єдинорога?
Тарасик стояв на залитому сонцем шкільному подвір’ї й жував щось навдивовижу смачненьке. Таке святкове й соковите...
— Гей, синку, нащо ти з’їв букет для першої вчительки? Я ж тебе годувала! — прискакала захекана мама-Кобила. — На хвильку забарилася — й тут така халепа! Де я тепер візьму такі розкішні ромашки?
— Е-е-е-е... — Єдинорожик ледь отямився від задуми. — А хіба вчителі їдять букети?
— Хочуть — їдять, не хочуть — ставлять у вазу й дивляться на них. І що ж тепер робити? — бідкалася пані Кобила й щось шукала у своїй здоровенні сумці. — Так, запасну шкільну форму взяла, запасні шкарпетки, зошити, компот, борщ у термосі, ключі від стайні... А запасного букета немає! Навіть малесенького... Ох... Зайду-но я до директорки й дізнаюся, як звуть твою вчительку.
Мама-Кобила дуже розхвилювалася, бо перший день у школі пішов геть не за планом. Залишилося сподіватися, що синок швидко звикне й знайде нових друзів. А ще було б добре, якби тато-Кінь встиг примчати з роботи... Та хіба його відпустять? Зараз у Конико-Подільському замку гарячий сезон, і всі туристи страшенно хочуть поїздити на білому коні. Інколи вилазять по двоє, по троє, і не стільки їздять, скільки фотографуються. Особливо дивні туристи-панди: завжди лізуть без черги й мило усміхаються. Тато-кінь тепер навчився усміхатися майже як панда!