Завдання
Розіграй вірш
У історії є кілька віршів. Уяви, що ти актор у театрі. Знайди вірш, який тобі подобається найбільше, та прочитай його вголос, ніби актор. Не забудь ...
Емоції персонажа
На початку історії, Рома був хворий і йому було сумно вдома. Як він почувався, коли мама подарувала йому Бузкового Ведмедика? Які подарунки підіймают...
Один погляд
Сьогодні мій куточок неба між будинками був сірим. Сірим був магазин, тому ряди ляльок у відділі навпроти здавалися запилюженими. А за склом ішов сніг і нудьгував маленький хлопчик. Уже великий маленький хлопчик, з тих, хто, зайшовши в магазин, одразу біжить до залізниці й роботів. Транс-фор-ме-рів. До нас він не біжить, ми йому не потрібні. Таким хлопчикам потрібні дорослі іграшки. Ра-ді-о-ке-ро-ва-ні. Хлопчик за склом зосереджено вимальовував черевиком кола на снігу. Незабаром він піде до школи й навіть дивитись у наш бік не буде.
Хлопчик за склом схрестив ноги і почав стрибати: вперед, потім праворуч, назад, знову праворуч…
Цей хлопчисько вмів нудьгувати! Дивитися на нього було — як на небо. Я й дивився. А потім він кинув рукавичку в сніг і намалював довкола неї промінці. А потім підвів голову.
І подивився просто на мене.
Очі в очі.
Наче небо, глибоке блакитне небо ясної морозної днини, дивилося на мене. І в грудях у мене засвітилося сто тисяч мільйонів сонць. І я вперше вдихнув і кліпнув — лише на мить. А хлопчик уже зник, ніби й не стрибав на снігу. Мама покликала? А на мене звалилося життя, наче полуда спала з очей. У грудях щось ожило й заворушилося, і я дихав і дихав, і вдихнув запах магазину, і ледве не оглух від музики й голосів. Як він це зробив? Як це зробили ми?
— Ану-бо, посунься, а то диви, два місця займає,— озвався басом хтось праворуч від мене.
— Як я можу-у-у-ур? Я не можу-у-у-у-ур посунутись,— кокетливо промуркотіли у відповідь.
— Я, я, я! Я найпрекрасніша! І мене забере найгарніша дівчинка,— не в риму декламувала лялька навпроти.
— Угур-р-р, ще б розуму такій красі,— іронічно зазначив той, хто не міг посунутися.
Гарна й чепурна лялечка, що стояла просто навпроти, мені сподобалась — я добре її роздивився. Але хоч як я скошував очі, роздивитися сусідів не міг. Я бачу і чую, але теж не можу рухатися.
— Тихіше ви! У нас новачок! — гучно скомандував голос, що лунав звідусіль. І голоси змовкли, а я відчув, як на мене дивляться.
— Оце-о фіолетове страховисько? — скривила губи ота сама, гарна й чепурна, лялька.
Від її слів у мене в грудях стало гаряче-гаряче і в очах запекло. І боляче стало. І повітря скінчилося. Все.
Це вона про мене?
— Пхе! Та кому він такий потрібен,— презирливо мовила красуня, і навіть пилюка затихла. І лише тому я почув уперте:
— А от він і не страховисько! І не фіолетовий! Він бузковий. І дуже милий. І в нього буде друг,— шепотіла маленька лялечка в білому халаті й шапочці з червоним хрестом.
— Ну, якщо ти так кажеш…— образилась і замовкла перша лялька. Й узялася мене роздивлятись.
А я зовсім розгубився. Як, як я можу бути і фіолетовим страховиськом, і бузковим красенем? Хто ж я?
— Нехай новачок роззирнеться,— сказав той самий голос звідусіль. І я роззирався, але бачив лише ляльок, бо міг дивитися тільки вперед.
— Ось наша красуня Міранда,— голос ніби знав, куди я дивлюся.— А це Мелінда, вона…
— Теж дуже гарна,— не зміг промовчати я, адже вона назвала мене милим. У горлі шаруділо, і перші слова були хрипкими.
— І добра,— підхопив голос.— І ось іще Том, поглянь трохи вище. Він мовчун. Праворуч від тебе — Пантер-р-ра і Тед, Великий Ведмідь. Решта поки що сплять.
— А я хто? І… який? — Важливі слова були ще більш хрипкими й тихими, але мене почули.
— Це ж і є найскладніше,— незрозуміло відповіли мені.
— Ти добрий бузковий ведмідь,— серйозно сказала лялька в білому.
І я вирішив, що це добре. Я намагатимуся бути по-справжньому добрим бузковим ведмедем завжди.
Тільки як це?
Зміни
Другий день падає сніг, а сіре небо опускається дедалі нижче. Маленькі сніжинки дбайливо вкривають велике місто. Цікаво, як це — коли на тебе падає сніг? А якщо сніг накриє магазин увесь, із головою?
А решті іграшок страшно. Продавчиня кан-це-ляр-ських товарів сказала продавчині в нашому відділі, що за прогнозом погоди — великий снігопад і замети. Іграшки притихли, щоб не пропустити ані звуку, і забоялися.
Ну тобто злякалися. Я також незабаром навчуся говорити красиво, як люди, але ніколи не лякатиму друзів.
А в магазині — паніка.
— Я боюся, боюся! — рюмсає Міранда.— Скоро магазин замете, двері засипле, доріжки занесе! Ніхто не зможе до нас прийти…
— Ніхто до нас не прийде! — тужливо вторує їй Мелінда.
Але мені ж бо добре видно, що всі доріжки до всіх дверей люди розчищають великими справжніми лопатами, і я точно знаю, що боятися нема чого!
Треба б захопити ляльок чимось цікавим, щоб їм не думалося про страшне.
— А нумо, нумо… пограймо! — я пропоную завзято, аби погодилися.
Пісенька іграшок
В кожній тіні злий, липкий
Причаївся страх.
Навіть глянуть у кутки
Дуже страшно — ах!
Страшно глянути в вікно
І не глянуть — страшно!
Та співаймо все одно
Гучно пісню нашу!
— Угур-р-р, у квача! — і-ро-ні-зу-є Пантер-р-ра.Жоден з нас не може ані бігати, ані стрибати.
— Програймо у слова,— тихо шепоче Мелінда. Занадто тихо. Її не чують.